Чорногородка - це батьківщина мого батька. Він відслужив в армії і не повернувся туди. Але село його не відпустило – їздив до батьків майже кожні вихідні. А мене до підліткового віку відправляли туди на пару літніх місяців, бо ж іще треба було на море з батьками.

Привіт, я чекала на тебе

Я приїжджаю в кінці травня. В селі така тиша, що мозок починає бити на сполох, чи не відлинюють від обов’язків барабанні перепонки.

Запилений бузок із уже безбарвними, сухими китицями хилиться біля кожного двору - я так і не знаю, якого саме кольору був кущ у бабусі.

Перше бажання – видихнути місто. Виштовхнути його з легенів з усім-усім що трапилось в навчальному році. З усіма кашлями, дитячими образами та несуміжними зі станом внутрішнього спокою дисциплінами.

Вдихнути нове повітря, наповнене енергією теплого вітру та вологою від курячого дощу, гострим запахом вмитого лісу та трохи нудним ромашки, курявою від підводи з сіном та ідеями про те, як знайти скарби в глинищі.

Я буду жити майже все літо за іншими правилами:

• яблука в колгоспному садку красти - можна,
• ходити на річку по три рази на день - обов'язково,
• грати в хованки до півночі – будь ласка, пасти корів – два рази на місяць,
• стрибати в карьер з таразанки – з татом можна,
• кататися з дідусем або батьком на мотоциклі – міцно триматися,
• збирати лікарські трави по ярах – дурман не рвати,
• ходити на сільські весілля – як пощастить.

Ну, і читати. Не ховаючись.

Ірпінь - водний хребет і душа села

Чоргогородка не затиснута між дорогами або лісами, вона вільно простягається на кілька кілометрів вздовж Ірпеню.

Вона справжнісінька – без асфальту та прямого автобуса з Києва. Вся в калюжах підступної для випадкових водіїв глибини. З грязюкою, мабуть лікувальною, бо сільські діти не хворіли. З запахами коров'ячого гною – пузаті молочні Лиски були у всіх дворах, і не по одній. Інколи з запахом самогону – місцевої Столичної. Його місцеві винороби самогонороби виготовлялии тишком і не знали, що у далекій Франції їх колегам не треба ховатися.

Майже кожного ранку бабуся топила піч. Приносила вязанку дров, розпалювала вогонь і готувала їжу. Така велика, а так спритно з тим рогачем біля печі…В глиняних горщиках готувався борщ, пріла до червоного картопля з реберцями, топилося молоко. Все це пересувалося в печі в залежності від жару. Майже біля заслонки стояло деко з дрібненьким, чорним, як пічна сажа насінням – йому жару потрібно було зовсім мало.

Біля двору в Чорногородці росла розкішна розлога черемуха, на неї було зручно залізати з нашого сараю. Коли вона достигала, кілька вечорів всі діти з кутку вперто ламали нам тин і видиралися якнайвище аби наїстися цих терпких чорних, як ніч ягід. Похилений тин дідусь потім лагодив.

P.S.Цього літа мені трапилася черемуха. Я з теплим спомином поклала пару китиць до рота і я зрозуміла, що все моє життя - це просто пошук стану наповненості та рівноваги, який мені дарувало моє Чорногородське літо.